медній несмачності нагадували замок його земляка князя Палляґонії, який Ґете в своїй «Подорожі до Італії» описав як музей чудернацьких диковин та безглуздо посточуваних докупи виробів. А що Белліні при таких нагодах був усе певний, що сказав щось зовсім невинне і поважне, то його лице творило найскаженіший контраст з його словами. Тоді на його лиці найрізкіше виступало те, що могло мені не подобатися в ньому. А те, що мені не подобалося, не можна було власне назвати хибою, і, мабуть, дамам воно зовсім не було до вподоби. Лице Белліні, як і загалом уся його поява, визначалася тією фізичною свіжістю, тією квітучістю тіла, тією рожевою фарбою, що робила на мене неприємне вражіння, на мене, що люблю власне все позначене п'ятном смерти, мармурове. Аж пізніше, коли я вже довше був знайомий з Белліні, почув я трохи прихильности до нього. Вона вродилася власне тоді, коли я пізнав, що його характер наскрізь благородний і добрий. Його душа певно лишилася чиста і недоступна ніяким поганим дотикам. Не хибувало йому й тієї невинної добродушности, дитячої вдачі, якої ніколи не хибує геніяльним людям, хоч вони й не кожному показують її.
— А, так, пригадую собі, — мовив далі Максиміліян, сідаючи на крісло, об якого поруччя був досі опертий стоячи, — пригадую собі одну хвилю, коли Белліні видався був мені таким милим, що я дививсь на нього залюбки і постановив собі пізнати його ближче. На жаль була це остатня хвиля, в яку я бачив його в життю. Це було одного вечора, коли ми в однім домі однієї великої дами, що мала найменшу ніжку на весь Париж, власне повечеряли і зробилися дуже веселі, а від фортеп'яна лилися найсолодші мелодії… І досі бачу його, добрягу Белліні, як він утомлений масою шалених беллінізмів, яких власне наговорив, нарешті сів на крісло. Те крісло було дуже низь-
