вляв тихо, дуже жваво, дуже близько уста до уст з якимсь молодим, може двадцятилітнім парубком. Цей парубок, сухорлявий брюнет, з підстриженим, як щітка, волоссям і з ледве засіяною бородою, мав ясні очі, простий ніс, тонкі губи, бліде і дуже інтеліґентне лице, засіяне кількома веснянками. Він трясся у своїй поношеній одежині, а чоло надавало йому виразу твердої волі і впертости.
— Панотець хоче лишити мені свою адресу задля Філософа, — лагідно толкувалася мама Теодора, затривожена тим, що застала товаришів.
Ті товариші подивилися на священика, а потім один на одного з якимось страшним виразом. Нараз вони перервали свою розмову і льодовий холод наліг від стелі по покою. Сальва дуже обережно знову взяв свою торбину з причандалами, що стояла біля стіни.
— Що, виходиш? Ідеш знову шукати праці?
Він не відповів нічого, а тільки гнівно махнув рукою, немов хотів сказати, що не хоче вже праці, коли праця стільки часу не хотіла його.
— А все таки постарайся принеси щонебудь! Адже знаєш, у нас нема нічого… О котрій годині вернешся?
Новим рухом він відповів: вернуся, мовляв, коли зможу, а може й не вернуся зовсім. Та не зважаючи на його геройські зусилля, сльози бризнули з його непевних, синіх очей, що палали, мов огники. Він ухопив свою донечку Селіну, обняв її міцно, поцілував, мов божевільний, а потім пішов геть з торбою під пахвою, а за ним пішов його молодий товариш.
— Селінко, — сказала мама Теодора, — дай панотцеві свій олівець! Прошу, панотче, сядьте ось тут, буде вам вигідніше писати.
А коли П'єр сів при столі на кріслі, де сидів Сальва, вона говорила далі, вибачаючись за нечемність свого мужа.
— Він не злий чоловік, але зазнав занадто багато прикростей на своїм віку і це зробило його трохи шорстким. Так са-
