кватирі на бульварі Рошшуар. Нас було три з другого подружжя: Гортензія наймолодша, Леонія, та що вмерла, і я найстарша. Моє ім'я Поліна. У мене ще є першого материного подружжя брат Ежен Туссен, старший від мене на десять літ, також механік, що від війни працює при одній фірмі, у фабриці Ґрандідіє, сто крокі відси, на вулиці Меркаде. На лихо йому трапився недавно серцевий удар. А в мене очі ослаблені, я зіпсувала їх, шиючи по десять годин денно. А тепер не можу навіть латки пришити, зараз засліплюють мене сльози. Я шукала місця до послуги, але тепер уже не знаходжу й цього; нещастя зав'язалося на нас. Отак ми зовсім звелися ні на що, темна нужда та й годі! Не раз сидимо два і три дні неївши, живемо як собаки, що годуються тим, що знайдуть припадково. А в додатку ці два місяці останні! Ми мерзли так… не раз думали вечером, що вранці вже не збудемось. Що ж діяти?.. Я ніколи не була щасливою. Зразу мене били, а тепер моє минуло, мене кинули в кут: живу і сама не знаю пощо.
Її голос почав тремтіти, її червоні очі забігли слізьми, і П'єр зрозумів, що це чесна, але не власновільна жінка, вже немов вимазана з життя, в подружжю без любови, віддана на ласку долі, оплакує ціле своє існування.
— О, я не жаліюся на Сальва, — говорила вона далі. — Він чесний чоловік і думає тільки про те, щоб усіх зробити щасливими; не п'є, працює, коли може. Певно, він працював би більше, якби менше займався політикою. Годі дискутувати з товаришами, ходити на збори і рівночасно бути в варстаті. Це його хиба, нема що й казати. Та проте він може справедливо жалітися, бо годі уявити собі таке завзяте нещастя, як те, що переслідує його. Все завзялося на нього, все толочило його. Навіть святий здурів би; тож легко зрозуміти, коли такий бідолаха, такий нещасливець попадає в стеклість… Від двох місяців він стрінув тільки одну добру душу, одного вченого, що живе там на горбі і називається Ґійом Фроман; оцей дає йому інколи деяку роботу, так що нам вистачає бодай на юшку.
