П'єр здивувався дуже, почувши ім'я свого брата, і хотів далі розпитувати її, але якесь дивне чуття, якась неясна дискреція і боязнь заставили його мовчати. Він дивився на Селіну, що прислухалася, стоячи перед ним, з поважним, хоровитим лицем. А мама Теодора, бачучи, як він усміхається до дівчинки, подала ще одну заввагу:
— Еге! Думка про оцю дитину доводить його до скажености. Він безмежно любить її і різав би всіх людей, коли бачить, як вона йде спати без вечері. Вона така чемна, вчилася добре в міській школі! Та що, тепер у неї нема навіть сорочки, нема в чім іти до школи.
П'єр, написавши врешті адресу, всунув п'ятифранкову монету дівчині в руку і, бажаючи загородитися від усяких подяк, поспішив промовити:
— Будете знати, де шукати мене, коли запотребуєте мене задля Лявева. Але я ще сьогодні пополудні займуся його справою і надіюся, що ще сьогодні його заберуть звідси.
Але мама Теодора не слухала цих слів і розпливалася в в подяках. Натомість Селіна, здивована тим, що в її долоні найшлася п'ятифранківка, промовила:
— Ой, бідний татко! Він побіг, щоб десь роздобути пару су! Може б побігти і сказати йому, що на сьогодні маємо дещо?
І священик, уже в сінях, почув відповідь жінки:
— Він уже далеко, коли пішов. Може ще вернеться.
Коли П'єр утікав із цього страшного дому страждання з розбурханою головою, з побитим турботою серцем, він на своє здивування наткнувся знову на Сальва і Віктора Маті, що стояли поруч у куті огидливого подвір'я, серед заразливого сопуху кльоаки. Вони зійшли вниз і тут вели далі свою розмову, перервану в покої. Вони розмовляли шептом і дуже швидко, уста до уст, з якимось завзяттям, що палало в їх очах. Але, почувши стук кроків, вони пізнали панотця і нараз зробилися зимні і, не говорячи ані слова більше, обмінялися важким стиском рук. Віктор пішов угору на Монмартр. Сальва вагався з видом
