— Дошукуйтесь, коли не вірите мені… Я сам один зробив бомбу, саме так, як я це вияснював уже двадцять разів. Аджеж чень не надієтеся, щоб я тут називав вам імена і компромітував товаришів!
І він не відступив від цієї заяви. Тільки при кінці ним опанувало непереможне зворушення, коли президент згадав про нещасну жертву, про невеличку рознощицю, так гарну, таку біляву й ніжну, яку жорстока доля підіпхала там, де її ждала страшна смерть.
— Ви вбили одну із своїх! Це ж робітниця, бідна дівчина, що своєю кількацентовою заслуженою працею годувала себе і свою бабусю.
Голос Сальви душився в горлі.
— Га, це справді одно, чого мені жаль… Моя бомба певно не була призначена для неї. Нехай же робітники, нехай усі голодомори пам'ятають, що вона пролила свою кров за те саме діло, за яке й я проллю свою!
Переслухання скінчилося таким чином серед глибокого і сильного зворушення. П'єр почував, як Ґійом, сидячи побіч нього, тремтів у тій хвилині, коли оскаржений так спокійно стояв на тому, що не скаже нічого про вжитий ним вибуховий матеріял і приймає всю відповідальність за вчинок, за який має наложити головою. А Ґійом, мимовільним рухом обернувшись, побачив невеличкого Віктора Матіса, що, не ворушачись, усе ще опертий ліктями на поруччя, а бороду оп'явши на долоні, слухав з німим завзяттям. Але його лице було ще блідніше, очі горіли мов дві щілини, крізь які видно було месну пожежу, що не загасне ніколи.
В залі зчинився глухий гомін, що тривав пару хвилин. Задуха зробилася нестерпною, одна дама зомліла. Нарешті шепелявий голос президента зробив тишу.
Сальва стояв тримаючи в руці кілька листочків паперу. З трудом він дав зрозуміти, що бажає доповнити своє переслухання і відчитає заяву приготовану завчасу і в ній вияснить у-
