— А це що має бути?
— Записки й виписки, які я поробив у вашім повіті. Адже в реляції, певно, щось про них говориться.
Пан староста ще раз кинувся перегортати картки книжки і знов відвернувся від неї розчарований.
— Я цього монгольського письма не вмію читати. Розповіжте мені усно, де і з ким ви були, що робили і що говорили?
— Жаль мені дуже, але я все забув. Пан староста зрештою знають це все ліпше.
— Відки у чорта маю я це знати? — скрикнув староста.
— З вашої докладної реляції. Зрештою пан староста веліли мене ув'язнити й закувати.
— Що? Закувати? — перебив мене староста. — Я велів вас… закувати? Пане, як смієте…
— Про це ми ще поговоримо пізніше. Я тільки думав, що коли пан староста дали таке виразне розпорядження жандармові в тім дусі, то мусите преці найліпше знати, якого злочину я допустився. Отжеж жадаю, щоб мене переслухано про той мій злочин, або зараз відставлено до суду.
Пан староста попав у велике пересердя й почав, очевидно збентежений, бігати сюди й туди по канцелярії, булькочучи якісь слова і фрази без ладу і зв'язку, — не знати було, чи то монолог, чи призначена для мене, але держана в дуже загальних виразах, моральна проповідь.
