— А, так! Спасибі, пане надворний совітнику.
— Лайдаки ті газетярі! — буркотів його ексцеленція, повен обурення, відходячи від телефону. — Тут обіцяє мені зовсім недвозначно, що поверне оглоблі, і я вже промовив за ним своє слово, а тепер, бестія, пише конфісковані статті! Це підлота! Мушу про це поговорити серйозно з паном із великою бородою.
Тим часом пан директор поліції все ще був при телефоні.
Дзінь-дзілінь!
— Прошу сполучити мене з державною прокураторією.
Дзінь-дзілінь!
— Чи пан прокуратор при телефоні?
— Так. З ким маю честь?
— Я директор поліції.
— Ах, добрий день, пане надворний совітнику! Чим можу служити?
— Чи сьогоднішнє число «Сінника Польського» сконфісковане?
— Ні. Я нічого не знайшов у ньому.
— Але ж там мусить бути щось. Його ексцеленція сердився дуже. Я післав уже мойого комісара, щоб доконав конфіскацій. Тож прошу пана прокуратора прочитати число ще раз. Його ексцеленція бажає виразно, щоб це число було сконфісковане.
— А, так! Пошукаю. Покірний слуга.
— До побачення.
Пан прокуратор при телефоні обіллявся таким густим рум'янцем, яким певно не обіллявся був навіть тоді, коли батько