Була дванадцята година. Фатальне число «Сінника Польського» вийшло нарешті по тригодинному спізненню і з пропущенням усіх інкримінованих уступів. Змучений і до дна душі знеохочений, увійшов редактор цеї часописи до розкішно обставленої робітні свойого вельможного протектора, пана з великою бородою.
— А, добрий день, докторе! — скрикнув прихильно пан з великою бородою і, не встаючи з крісла, простяг прихожому свою руку на привітання. — Ай, ай, ай, Господи, змилуйся! Як же ж ви виглядаєте? Бліді, оголомшені! Чи вам притрапилось яке нещастя?
— Недалеко від того, — мовив сумно редактор, оповів усе, що сталося, й положив перед своїм протектором червоно помазюкане число. Цей перебіг очима позачеркувані уступи й гримнув кулаком до столу:
— Алеж я не бачу тут, хоч мене ріж, ніякісінької причини до конфіскати.
— Я також ні. Вступна стаття…
— Препишна! Написана зовсім у такім дусі, як ви викладали мені.
— А нотатка…
— Неприємна, це правда, але це наскрізь приватна справа.
— Найсумніше в усій тій історії те, що внесок на конфіскату вийшов від самого його ексцеленції…
Пан з великою бородою зірвався з місця, немов його вшпигнула гадюка.
— Це неможливо! Хто вам це сказав?
— Сам пан директор поліції.