у нас, чи ні, того не знаємо, а коли вже вас Бог приніс сюди, то нехай хоч стільки користи маємо з вас.
Дивно якось вразили патра ті слова. Він сам не знав, чи тішитися витривалістю тих людей, що так уперто не хотіли «вірити в шизматицького бога», чи смутитися їх низьким способом думання, що зараз хочуть використати по свойому його присутність. Але не було коли роздумувати довго. Присяжний нукав, щоб патер їв швидко, бо зараз люди почнуть іти. Для всякої обезпеки він заладив так, щоб приходили за чергою, малими купками, щоб не звертати уваги посторонніх.
— То вся католицька громада не збереться? — запитав патер.
— А нехай Бог боронить! — сказав присяжний. — Тут через кілька хат сидить орендар. Я й так боюсь, щоб лиха не було! Ех, єґомость, тяжко нам жити! На всі боки пильнують, стережуть, як диких звірів. І за що? За те, що батьківської віри держимось, що Бога відректись не хочемо і царя за Бога не признаємо!
Патер видивився великими очима на мужика. В простих мужицьких словах було щось таке, що глибоко зворушувало його. Мужича логіка, груба, далека від правди (патер знав, що аргументи присяжного далекі від правди) все таки вдаряла його, бо в ній виднілась власне та елементарна сила, що піддержувала той нарід; в ній тремтіли голосні ноти перебутих терпінь і оскорблень і того святого обурення на всяку тиранію,
