Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 3 Оповідання (1956).djvu/203

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

котре й тоді не перестає бути святим, коли логічна підстава його не зовсім правдива.

Заледве патер сяк чи так покріпився (а страви, принесені нині присяжним, були не звичайні мужицькі, а трохи добірніші і смачно зготовлені, — знать, на громадську складку), коли почали й люди приходити. Звільна чалапкаючи по болоті, тайком озираючись на всі боки, а з лицями так рівнодушними й дерев'яними, мов ні про що в життю й не думали ніколи, приходили то матері з грудними дітьми до хресту, то молоді господарі з молодицями до шлюбу, що старі діди й жінки до сповіді й причастя. Мовчки входили вони до хати, христилися входячи, приклякали перед патром, що сидів при столі з стулою і в комжі[1], цілували його руки й сподоблялись св. тайн. З важким чуттям глядів патер на ті одуті, безвиразні, негарні лиця, не раз попідбивані, поморщені, з видними знаками сліз, голоду, недуги. Важким чуттям проймав його дотик тих рук, рапавих, мов пильники, твердих і чорних, не раз сухих мов скіпи[2], і тих уст, посинілих або зів'ялих без радісного усміху, без щирого, дружнього слова приязні, любови та науки.

— Боже мій! — зойкало патрове серце. — Отут поле до праці! І за яку ж то кару ти не дав пастирів добрих цьому стаду?..

 
  1. Священницькому убранні.
  2. Скіпа — тріска.