патра, але не вспів докінчити своєї бесіди, коли на полі від села показався якийсь парубок на коні. Він гнав конем щосили, але бідна худобина, стригнучи в розмоченій ріллі по коліна, засапана і спінена, очевидно, останніх сил добувала, щоб хоч в десятій частині вдоволити вимагання їздця.
— Сховайтесь, єґомость! — крикнули оба мужики, побачивши їздця.
Патер, тремтячий й блідий, схилився і шмигнув у ліс. Мужики стали коло воза й спокійно дожидали, хто це такий їде. Швидко пізнали, що їздець — свій чоловік, але по його тривожнім лиці могли догадуватися, що везе не найкращі якісь вісті.
— Ну, Богу дякувати, що я ще застав вас, — просапав він, ставши на місці й злізаючи з коня. — Але то їзда була, нехай Бог боронить!
— Ну, та що там такого? За чим тебе вислали?
— Та що би такого, — погано та й годі! Становий приїхав, питає: «Де ви того бунтівника поділи, що тут був?» Старшину вже в пута закували, але він ні до чого не признається.
— А що ж каже?
— «А, каже, був у мене якийсь панок, переночував та й пішов дальше», на тім і затявся. Становий лютий такий, що крий Боже, а посіпаків цілу хмару з собою навів. Так ото я гнав сюди, щоб сповістити вас, що ні до якого села вам і показуватися з єґомостем не можна: всі дороги будуть обставлені, а завтра, може, й облаву зроблять по лісах.
