лицем у солому, — але й салдат, потручений осею, перевернувся і впав у болото. Це був рятунок наших їздців. Одна мінута, і вони були за границею, правда, не в цілковитім ще безпеченстві, бо стійкові гналися ще за ними добрий кусень і навіть стріляли, — та все таки догонити їх не могли.
Коли від'їхали з півмилі від границі і виїхали з лісу на вільне поле, перший піднявся Боровий, котрий, почувши здалека хрускіт галуззя на границі, приляг був у возі.
— Єґомость, га, єґомость! — почав він, торкаючи патра. Замість відповіді патер тільки застогнав.
— Що вам, єґомость? — допитував мужик. — Вставайте, вже безпечно!
— Ох, — стогнав патер, — мені вже все одно!
— Нехай Бог боронить! — скрикнув Боровий. — Хіба вас ранили?
— Не ранили, а вбили…
— Убили, Господи! Певно куля! Де вас болить?
— Ох, мабуть не куля! — зойкав патер, пробуючи піднестись, — Ох, ох, ох!… Усі кості в крижах переламані, кров обілляла ціле лице!
— Боже мій, Боже мій! — скрикнув Боровий. — От нещастя! А я ж вам кричав: ниць припадьте, ниць! Коли б хоч ніч видніша була, а то пітьма, хоч око вийми! Але не бійтеся, швидко до села доїдемо.
— Ох, мабуть пізно буде, — стогнав патер, — кров уся зтече!
І, стогнучи, він знов упав у солому. Боровий не довго думаючи, затяв коні
