були такі сумирні і щасливі; а по-друге, патер Ґавдентій мав серед решти братії славу Якима-просторіки, або навіть якогось дурнуватого. Слава та, очевидно, дуже нелюба була патрові; але проте він завсігди піддержував її різними нехитрими способами. Почалась вона і прилипла до нього головно із-за преславного «місіонерського походу сам на сам» до Люблинської губернії, для католицької пропаганди серед тамошніх уніятів. Похід той скінчився не дуже то геройською втекою патра з границь Росїї, де він, подібно як стародавній пророк Йона, пробув усього три дні й відки вернувся без пам'яти від переполоху й удару, одержаного поночі карабіновою кольбою з могучої руки пограничного об'їздчика. З правдиво комічними жалобами розповідав патер про цей свій подвиг, а оповідання його за кожним разом доводило всю братію до вибухів невдержимого реготу. А сам патер Ґавдентій, немов і не запримічаючи того вражіння, кривився й кулився при тім, як півтора нещастя, й запалюючись оповіданням, то блід, то тремтів, то хлипав, що, очевидно, ще до більшого сміху побуджувало його слухачів. А при тім патер виглядав таким простодушним, отвертим і незлобним, що годі було навіть уявити собі, щоб він міг писати доноси на своїх собратів.
А все таки, з якогось неясного підшепту, власне ця думка проблиснула в голові пріора в тій хвилі, коли патер спімнув про щомісячний рапорт. Він пригадав собі все, що знав про минувшину патра
