бринькотіли коси, розлягалися співи, сміх і переклики робочого люду. Літня польова робота кипіла під палким сонячним промінням.
Після душного манастирського повітря патер Ґавдентій подвійно любувався і розкошував тим широким, вольним простором, тим свіжим запахущим вітерцем, що потягав від далеких соснових лісів Брідщини, тою величавою, хоч і одностайною подільською картиною.
Дорога до Товстохлоп була хоч і добра, але зовсім не близька. Була вже пообідня пора, коли легка на ресорах бричка, злегка торохтячи по твердій глинистій дорозі в'їзджала в тісне подвір'я товстохлопської резиденції.
— А, reverendissime! — закричав з-під якоїсь повітки отець Чимчикевич, здалека побачивши патра Ґавдентія, як цей вилізав з брички: — Попелом, попелом ноги посипати таким рідким гостям! Що за бурі, що за тучі загнали вас у наші сторони, га?
Патер Ґавдентій нічого не відповів, лиш усміхаючись солодко з широко розпростертими раменами підійшов до старого і сердечно обняв його.
— Просимо, просимо ближче! Не погордуйте нашим домом! — припрошував Чимчикевич, нипаючи довкола єзуїта. — Прокопе, гей, Прокопе, — обернувся він до свого слуги й товариша, — а приладь там вівса й сіна їх коням та поможи порозпрягати!
— А може вони зараз поїдуть, прошу єґомостя? — ліниво буркнув Прокіп, ворожо
