рік також там знаходить місце. Бо щоб вони були з цукру й розпливалися в воді того моря, цього б я не сказав: борше вже з соли, бо це кожний признає, що не один такий рік прийшовся йому дуже солоно.
А хто знає, може вони й зовсім не пропадають, але чергуються, так що приміром найстарші роки з самого дна вилазять і, обсушившися на сонечку, вертаються назад на землю? Дивно лишень, як їм хочеться якраз у таку стулену пору, перед Йорданом, одним лізти в воду, а другим вилазити з води. Тим старим рокам, що з цього світу перед новим роком стрімголов скачуть у те таємниче море, мусило певно дуже вже надоїсти на землі, коли, не можучи довше видержати з миром християнським, доходять аж до самовбивства.
Та й справді удармося в груди і скажімо по щирості, чи не кривдимо ми їх, бідних? Хто з нас коли скаже: «Е, старий рік був добрий рік»? Де там! Кожний радше скаже: «Богу дякувати, що минув! Бодай не вертався і не снився! За його панування жінка мені вмерла, а теща, яку дармо годую, жива лишилася! За його порядкування жито не вродило, а за те дикий мак і блавати[1] — пропав би зі своєю естетикою»! І так кожний знайде якийсь камінець, щоб кинути на нього. А за те кожний з одвертими раменами вітає те молоденьке хлоп'я, молокососа, новий рік, хоч і не знає, чи він принесе бодай
- ↑ Блават — волошка.
