пригадалися йому слова дивного молодця, і він похилив голову, як засуджений злочинець, і сидів у німім остовпінню.
Не жаль йому було за минувшиною, та проте теперішність боліла його ненастанно, тягом, як болить хробачливий зуб. Нараз здригнувся і напружив слух. Тут же за ним, на копиці сіна, сидів завідатель, зайнятий живою розмовою з завідателем сусіднього маєтку, який перед хвилею приїхав на коні. Говорили по-німецьки, очевидно, не боячися, щоб їх хтось підслухав і знаючи, що жоден мужик по-німецьки не розуміє.
— Коли ж купуєте те село? — питав чужий завідатель місцевого.
— Перед новим роком тяжко буде.
— Ов, а то чому? Прецінь здавалося мені, що капіталу вам не забракне.
— В тім то й клопіт, що не стає ще двох тисяч до заплати з контракту.
— Через літо й осінь певно заощадите таку суму.
— А, розуміється. Урожаї маємо гарні, сіно також гарне. Можна буде продати сто кірців пшениці для себе, ну, і сіна пів стирти можна буде на моє нове господарство відставити. Я вже з властителем умовився.
— Ну, то для чого ж хочете зволікати до нового року?
— Бо то, бачите, в тім сільці немає лісу з будівляним деревом, а тут у зимі зачнуть рубати, то можна буде яких двісті сосон для себе відложити. Прецінь знаєте, як там усі будинки занедбані.
