— Знаєте, коли б був показав жаль, то, може, були б йому злагодили кару.
— Е, а я завсігди кажу, що тут, особливо тут, не можна мати найменшої злагоди. Раз хлопові попусти, то Бог знає, на що він відважиться.
Пан слухав тої розмови, але серце його було супокійне, не обурювалося й не бунтувалося. Він розумів, що ті люди не знають, що говорять, і жалував їх.
Нараз почув, що хтось доторкнувся його плеча. Обернув лице і побачив побіч себе того самого юнака, котрий колись запровадив його до хлопської хати. Лице юнака було ясне, промінисте. Він сказав:
— Ну, що ж? Перебув єси школу?
— І доходжу до кінця, — додав пан.
— Проба твоя скінчилася. Може, хочеш вернути назад до життя, до свойого двору?
— Кинений під колеса суспільної машини, розторощений і роздавлений, мав би я жити дальше? Ні, не хочу. Бажаю кінця!
— Ну, то до побачення!
Але пан сидів, потонувши в думках і не чув тих останніх слів. Надія на життя, на давніше життя, так давно вже щезла з-перед його очей, що в першій хвилі при словах юнака він навіть не міг повірити в її існування, в її можливість. Але зараз у слідуючій хвилі віджили ще давні спомини, з понурої темряви виблисла незнищена любов до життя, і він мимохіть витягнув руки в сторону юнака і крикнув:
— Ах, ні!… Прости мені!… Хочу жити! Хочу вернути до того, чим був. Хочу любити, терпіти й боротися!…
