Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 3 Оповідання (1956).djvu/328

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

— Хто знає, може то який побожний підступ тих паничів із неба! — мовив далі Люципер. — Вони на всякі штуки хитрі, особливо відколи ми дали їм відчіпного кількох єзуїтів. Може то вони навмисне утворили такий привид, таку мару, таку фікцію і наслали її сюди нам на клопіт. Але не діждете тішитися, панове! — І він своїм здоровенним п'ястучищем погрозився в напрямі неба. — А гей, біжіть усі щодуху й випросіть мені того гайдамаку з пекла за двері. І накажіть йому гостро, щоби не важився вертати сюди більше!

Як вихор кинулися чорти сповняти накази свого володаря.

— Ей, хахол! — гукав один здалека.

— Браце, Русінє! — кричав другий зблизька.

— Члов'єку! — гримнув третій над самим вухом Русина, який усе ще працював та мучився, витягуючи душі з пекельних кітлів.

— А чого вам? — запитав Русин.

— Будь ласкав, забирайся звідси! У нас нема місця для тебе.

— Як то нема? А де ж моє місце?

— Де хочеш, лише не в нас. Іди собі хоч до Пана Бога! А пекло не для тебе.

— А, прошу панів, чому ж ви мені це не сказали швидше? Даремно чоловік напрацювався, роблячи тут у вас порядки. А що мені буде за мою роботу?

— Іди лише, йди, вже ми тобі при виході заплатимо, що тобі належиться, — уговорювали його чорти.