ціле вдержання і 400 ринських річно, не числячи надзвичайних дарунків. Мене якось не було дома, а мій Маріянко розпечатав лист, прочитав і зараз же написав лист до обивателя, прийняв умови, післав свідоцтва, а по кількох днях, одержавши запросини, махнув на село. Я навіть не знав ні про що, не одержавши адресованого до мене письма. Аж учора той сам знайомий пише мені, запитуючи, чому я не поїхав сам, але дав таке корисне місце іншому, хоч, додає, з нього там усі дуже задоволені. Правда, порядний товариш!
Від того часу минуло два роки. Я не чув нічого більше про Маріяна, та за різними життєвими клопотами та турботами зовсім перестав цікавитися тим молодим спекулянтом. Аж недавно припадком я здибався з ним у кав'ярні, де мало місце привітання, наведене в початку оцього оповідання.
Маріян за ті два роки значно відмінився, виріс і змужнів, а його лице покрилося темнуватою, майже олов'яною барвою, що визначає людей, яких ум раз-у-раз займає якась idée fixe[1] і які для неї готові посвятити все. Кожний рух, кожне слово Маріяна свідчило про те, що це в нього вже не гарячка, а постійна, вироблена й усталена прикмета характеру.
Хвилю оба ми мовчали, а потім я почав розпитувати його, як йому поводилося?
— Добре, — відповів з виразом цілковитої певности себе. — Місце маю дуже
- ↑ Нездійснима думка, фантазія.
