добре, їда порядна, а крім річних 400 ринських іще різні обривки. Чоловік запомігся трохи.
При цих словах він засміявся тихим горляним сміхом.
Я зирнув на нього уважніше, і справді він виглядав добре, одежа на нім була елеґантна і з досить дорогої матерії. Все на нім свідчило про життя в достатку та в вигоді.
— Ну, а багато заощадили? — запитав я, жартуючи.
— Багато, не багато, а все таки зо дві тисячі. Гроші складаю в касі ощадности, хоч то бестійство, процент малий. До війська мене не прийняли, тому хочу записатися до торговельної школи. Цею дорогою надіюся скоріше добитися чогось, ніж університетськими студіями.
— А що ж ваш брат? Як йому поводиться? — запитав я.
— А чорт його знає! — відповів Маріян, раптом впадаючи в сердитий тон. — Не навідуюся до нього вже від двох літ, та й він до мене не написав нічого. Останній раз я написав йому письмо, жадаючи своєї пайки нашої батьківщини, але не одержав від нього ніякої відповіді. Мусить чоловік давати собі раду в життю, як може, але своєї частки я йому таки не дарую.
При цих словах він знов засміявся сухим, горляним сміхом, немов лихвар, певний того, що його «кавалок» не пропаде.
Ми розсталися.
«Бестійство», «процент», «не дарую», «обривки» та «тисячі» — оці слова бреніли мені в голові по моїм розстанню
