бестія, а всі ми. Кожний з нас — часть публіки. І ви, пане господарю Хомо Наконечний, і ви, пане писарю Тимофію Зацерковний, і ви, пан-отче Хризостоме Всякдарсовершенський, і ви, пане орендарю і бурмістре Лейбо Цвібель, і ви, пане судіє Безсторонський, і ви, панно Маню, і ви, шановна пані Багатьковська, і ти Касуню — одним словом, усі ми, молоді і старі, вчені і невчені. І всі ми поодиноко кожний для себе, — так собі, люди, як люди, а разом взяті мали-б бути таким тираном, такою апокаліптичною бестією? Ми мали б жадати, щоб наші редактори, письменники, вчені, наші духові світочі перед нами брехали, кривилися й пускали нам дим ув очі замість світла? й пощо нам диму? І яка нам користь з брехні? І невжеж ми такі діти, такі тумани, сектярі, що не можемо знести щирого, гострого, правдивого слова? Невжеж у нас клоччя замість серця й кисіль замість крови, так що нас не зворушить те, що зворушує інших, нормальних, людей?
Кожна частина публіки має право жадати від часопису, щоб там звернена була увага на її інтереси — економічні, громадські чи духові — як до часопису. І певна річ, що кожний часопис робить це по свойому. Діло в тім тільки — як. Он «Rolnik»[1] розпинається за тим, щоб панам, сільським дідичам, було якнайліпше, і більш ні про що не дбає. А он «Gazeta gorzelnicza і szynkarska»[2] дбає про
