— Що хіба? Хіба безумному прийшло би щось подібне до голови? Аджеж це пані хотіли сказати? — відповів пан Денис, вдивляючися в неї з безтурботним, майже вповні ідіотичним супокоєм.
— Не те, не те, — відповіла панна Рузя з притиском, і рум'янець гніву облив її гарне лице. — Щось подібне міг написати тільки… тільки руський[1] літерат!
— А, браво! Цей дотеп удався, пані! — відповів пан Денис. — Але одно тільки дивує мене, що пані такі раді позбутися мене. Чому? Чи ж я не стараюся бавити вас, як умію і як можу?
— Ах, який шармант! — іронічно скрикнула панна Рузя, — сотворений на те, щоби забавляти попадянок. Ви певно на те й університет кінчили, щоби вправитися в штуці бавлення панночок?
Пан Денис на це не відповів нічого, тільки простягнувся ще дужче на софі, зітхнув і сказав по довшій мовчанці:
— Е, до чого це все? Якось то буде.
— Так, так, якось то буде, — відповіла панна Рузя. — Чекайте тільки, аж Бог із неба спустить вам посаду, а тоді… ну, тоді певно якось то буде.
В тій хвилі покликано панну Рузю до другого покою. Пан Денис лишився сам, позіхнув, простягся ще вигідніше на софі і взяв у руку якусь книжку. Пробував читати, але це знудило його незабаром. Положив книжку на столі і буркнув під носом:
— Ну, зробив би я дурницю, якби оженився з цею. Мав би я проповідника
- ↑ Руський — розуміється український.
