— І міркуєте про згоду?
— Так, як вояк у війні про мир.
— Значить, усе таки допускаєш можливість миру?
— Розуміється. Коли не стане в нас дворів з чужонароднім, паразитним населенням, тоді не буде з ким ані за що боротися. Оце наш невеличкий ідеал, і ми вже дещо приспособили для його здійснення.
— І думаєш, що по досягненню того, як ти кажеш, ідеалу селянське життя піде краще?
— Я про це не думаю. Бачу камінь серед шляху і добираю способів, щоб його усунути, щоби шлях був рівний і безпечний. А тоді поїдемо далі. Певно, що там спіткаємо знов якусь нову заваду і певно не одну. І що з того? Будемо усувати кожну за чергою і їхати далі. Але поперед усього я не думаю так, як ви, що осягнувши якийсь хоч би по-моєму ідеальний, соціялістичний лад, ми вже тим самим станемо на точці, де історія зупинить свою течію, і розвій знайде собі мету, з якої вже нікуди йому буде рушати далі. Оцього я не думаю і таке думання вважаю догматичним і наївним.
У тюрмі вільного часу багато, і оба Хоми мали час виговоритися. Але по кількох днях Хому без серця покликали до протоколу і випустили на волю, і Хома з серцем знов надовго стратив його з очей.
