Була дев'ята година зрана, коли скінчилася забава, а гості, дрімаючи та протираючи сонні очі, роз'їхалися. О. Ілія не лягав усю ніч ні на волосок, але його патріотизм не дозволяв йому й тепер заснути, поки не напише листа до пана редактора «Слова» і не відішле йому зібраних учора грошей. Він засукав рукава, протер очі, що непослушно раз-у-раз злипалися, розмахнув руками, щоби надати їм більше сили і, взявши за перо, почав писати лист. Але липли очі й рука відмовляла йому щораз голосніше послуху. Замість «Благородный» написав «Брагородный», а замість «Редакторъ» — «Ледакторъ», а побачивши нараз обі помилки, розлютився і роздер папір. В тій хвилі роздалося за дверми в сінях туркання чобіт о підлогу — знак, що хтось із села прийшов до єґомостя.
— Хто там? — крикнув гнівно о. Ілія, маркітний, що «мара якась темлює тими хлопами тепер, коли в нього часу немає!»
Двері звільна отворилися, і несміло всунулася до світлиці бліда, вимарніла стать Максима.
— Слава Сусу Христу! — сказав він з низьким поклоном.
— А чого там? Чого тобі так рано? — запитав панотець.
— А, прошу єґомостя, жінка вмерла.
— Так? Ну, і що ж?
— Та я прийшов, що єґомость схотять, щоби грішне тіло поховати?…
— А, небоже — відповів о. Ілія, встаючи, — та бо вона несповідано вмерла! Що то за порядок?
