— Та… якось так, прошу єґомостя, відвелося. Я сам… І тут піди, і там, і цього доглянь, і того допантруй, і коло слабої день і ніч…
— Е, гореми-тереми, не було коли! А до коршми і на торг і всюди, то було коли, лиш до сповіді ні! А тепер, небоже, тринадцять паперків не мине тебе!
Максим пошкробався по голові і зачав проситися, відмовляти, що ді небіжка й так, слабуючи, винищила його до нитки, що не раз і на сіль не стає, що прийдеться й так зазичитися на похорони.
— А мені що до того? — відрубав о. Ілія. — Про мене зич, відки хочеш, моє мусить бути!
Не знаю, чи в життю селянина, і так повнім нужди, пониження та деморалізуючих впливів, бувають хвилі тяжчі, більше понижаючі та деморалізуючі, як коли приходиться йому, з болем і жалем на душі в найбільшім нещастю, яким буває страта дорогої людини, торгуватися як за худобину, з чоловіком просвіченим, котрий свою діяльність цінить, як йому забагнеться. Нема певної тарифи, яка усталювала би плату за церковні треби (приймаючи вже навіть те, що церковні треби мають бути плачені!), а як і є, то селянинові незвісна. На людські чуття, що в серці селянина так само глибокі, як і в серцях просвічених людей, при таких торгах ваги не покладається. У тих людей, що сами проповідують відречення від розкошів світу, нема і краплини стиду витягати руку по послідній, кривавий гріш народу, витягати так різко,
