розійшлися по домах. Аж справді, ні стій, ні пожди, цар велів по всьому царству трубити і бубнити, щоби ніхто не смів другого мордувати, дерти і їсти, і щоби по всьому царству був Божий супокій.
Гай, гай, як почули про ту нову конституцію Медведі, Вовки і всякі інші драпіжники! От варто було побачити, який переполох між ними вчинився. Не приведи Господи! Такого рику та трублення наробили по всіх дебрах та гаврах[1], та печерах!… А далі як знюхались та й галадрала всі побігли до царя. Обступили його столицю, що твоя чорна хмара, і такого гармидеру наробили, що Лев не знав, який у нього день і де його голова. А найбільше ті Вовчиці — так і заводили: «А що, ж наші діточки будуть їсти? Наші бідні Вовченяточка чим прогодуємо? Траву будуть пасти? Кору з дерев гризти? Ще якби були ми, надіючись біди тяжкої, хоч капусти понаквашували! Та й то, що варта пісна капуста без солонини[2]! Ой-ой-ой, го-ло-о-о-вонько наша бідна, недо-о-о-оленько наша несосвітенна!»
Слухав, слухав цар Лев того крику і заводу, а далі як не розлютується, як не кламцне зубами, як не махне хвостом та не рикне своїм здоровенним голосом, то всі звірі трохи зі страху на місці не попадали. Тихо стало так, що хоч мак сій. А Лев до них:
— Мовчіть мені, погані бунтівники! Хто ще раз обізветься, той живий з місця не
