— Га, то згодимся за обидва похорони разом. Даси вісімдесят золотих, небоже!
— А пек-за-пек, єґомость! А ви що говорите! — скрикнув бідолаха Василь, вражений до глибини серця такою бесідою. — Щоби я для живого християнина наперед похорон торгував?
Він не міг далі говорити. Щось буцім здавило його в горлі, й він схилився й підняв капелюх, що лежав на підлозі.
— Ну, ну, то я жартував, — сказав усміхаючись пан-отець. — Нема в тім нічого злого. Ну, ну, йди, небоже, а я вже там завтра надійду. Бач, треба з честію тіло поховати, треба ще з Попелів пан-отця запросити. Уваж же й ти мене. А тобі п'ятдесят золотих тепер, то так ніби в пальці тріснути, небоже!
— В ласці Божій оставайтеся здорові! — ледві промовив Василь, виходячи.
— Ходи здоров, небоже! Гм, гм, ая!..
— Куме Василю! Бог дав, Бог і взяв, його воля свята!
— Свята воля Божа, кумцю солодкий, на що в тугу вбиватися?
— Ніби то щось поможе! Сталося, то вже не відстанеться!
— Журбою поля не перейдеш, говорили мої татуньо небіжчик!
— Дай, Боже, душенькам змерлим рай світлий, блаженний, а нам грішним прожиток щасливий.
— Не сумуйте, куме Василю! От дивіть, ваша стара небога також уже
