догорає! Що буде з ґаздівства, з усього? Змагайтеся на силу! На ваше здоров'я!
Так потішали сусіди, щирі душі, Василя Півторака, сидячи за столом при горілці. Василь нічого не говорив, лиш сидів, підперши важку від гризоти голову руками.
— Ей, кумцю солодкий! Дайте бо спокій, не сумуйте! Таж нам усім туди дорога, чи скоріше чи пізніше. От випийте з нами ще трохи, забудеться лихо. Адіть, незадовго єґомость надійдуть з парастасом[1]. Годі ж вам туманіти, треба лад у хаті робити.
— Гей, гей, міцний Боже! Чому ти мені віку не вкоротив, як мав його взяти? На що тепер я на світі здався — промовив глухим, прибитим голосом Василь.
— Ей, кумцю, не грішіть! Най Господь все зле відвертає! Най ось на тім станеться! Нащо вовка з лісу викликати? Лиха доля не спить!
— Ой, не спить, не спить! — простогнав Василь. — І мені не давала спати. Все мені шепотіла: „А йди ж, копай, а побачиш, що там буде!“ Я, дурний, послухав, пішов, та й от до якого припадочку докопався! Михайлику мій милий, синочку мій солодкий! Чи на те ж я тебе ховав, годував, як соколика, щоб тебе нині до такого шлюбу виряжати?…
Грубі сльози покотилися долі Василевим лицем і звисли на шпакуватих, стрижених вусах. Сусіди, приятелі знов почали потішати його, приговорювати,
- ↑ Парастас — заупокійне богослуження.
