приохувати… Василь поволі трохи розговорився в їх кружку, випив одну порційку[1] грітої з медом горілки, далі й другу, третю… Кров непомітно живіше закружила в жилах, гадки непомітно плуталися, товпилися, одна другу витискала й морочила, а на серці якось тепло робилося, біль менше докучав, жаль швидше розпливався в сльозах, гризота розтавала від того тепла, мов сніг від весняного сонця.
— Ей, Михайлику мій, синочку мій! — приговорював з натиском, мов шпотаючись, бідолаха батько, спорожняючи одну порцію за другою. Сльози дедалі, частіше капали на дубовий стіл. Сусіди розмовляли все стиха, повагом, а в ухах Василевих їх розмова дедалі, то невиразніше оддавалась, мов плескіт води на броді, мов шелест листя восени. Його рука мимовільно наливала червоний, гарячий напій і виливала його з порції в горло, мов розжарене вугілля, що все дужче збурювало в нім кров, зворушувало гадки.
— Ей, Михайлику мій, синочку мій! — лепетав він, мов у нестямі, втираючи сльози рукавом.
— Куме Василю, встаньте, перестаньте плакати! — загомоніли сусіди. — От глядіть, єґомість прийшли парастас правити! Ходіть до хати!
— Вічний упокой його душенці! Ходім! Михайлику, синочку!.. — лепече Василь, шкандибаючи до хати.
В хаті світло палає круг покійника, й миру повно й два попи парастас
- ↑ Порційка — чарка.
