низького стану, досить, що Василь по дорозі вступив до Шмілової корчми, де вже на лаві сиділо кількох людей і кружив по черзі келишок.
— А, паничу, — почав увечері Василь, добре підпивши, до сина, — то ти мені нині такої ганьби наробив перед цілою громадою?
— Якої ганьби? — запитав Іван знехочу. Йому прикро було нагадувати все, що сталось за останні два дні.
— А, якої ганьби? Щенюк поганий! Допитується мене, ніби не знає! Ти бігав до попа з язиком брехати на мене?
— Не знати, що я такого набрехав! — відворкнув півголосом Іван.
— Ах, ти погана скотино, негіднику якийсь… та на свого тата, що тебе згодував і виховав? То ти мені тепер на старості літ так відплачуєш, що мені через тебе тепер ніяк межи людьми показатися… що всі тепер на мене пальцями показують. Адіть, говорять, піяк, розвійник, марнотратник!… То ти мені вже тепер таке строїш?
Василь, говорючи ті слова, впадав де далі в більшу лютість. Його невеличкі очі загоралися живішим, непевнішим блиском, на лиця виступав гарячковий рум'янець, жили на чолі набігали кров'ю, а зуби стискалися від лютости. Мовчанка Йвана, що за той час не то спокійно, не то несміло сидів у закутку, ще збільшала його гнів.
