— Га, поганине! — ревів п'яний, розлютований Василь, силкуючись підвестися з землі й хапаючись за сокиру. — То ти вже й на мене руку здіймаєш? Рад би мене швидше в труну покласти, щоб самому всім подавитися!… О, не діждеш, страччуку проклятий, не діждеш мерзеннику, ні! Ади!
Василь силувався видобути сокиру з-за лави.
— Тату! — проговорив за той час Іван тремтячим, але твердим голосом, най вам Бог того не тямить, що ви про мене говорите, та що зо мною робите! Але щоб не гадали, що я напосівся так дуже на ваше добро та жду вашої смерти, то бувайте здорові! Я відрікаюся всього. Жийте собі, най Бог помагає, доки вам судилося, робіть собі з своїм добром, що хочете, записуйте його по своїй смерти, кому вам уподобається, але мене вже не побачите в своїй хаті! Волю з голоду згинути, волю свої руки по кичеренки проробити, аніж маю слухати, що мій рідний тато таке гадає про свою дитину! Бувайте здорові!
Двері рипнули, й постать Іванова лиш мигнула попід вікна й щезла. Василь стояв за той час насеред хати з сокирою в руці й не знав довгу хвилю, що таке сталося. Його лютість, із початку скажена й сліпа, поволі пройшла, він почав спокійніше розглядати все діло.
„Ігі, а я що зробив! Рідну дитину від хати відігнав! Та й за що? За те, що мені піп не казав у церкві свічку дати? Тьху на тебе, помано! І що то таке
