якнайшвидше позбутися його з хати. Ось нині рано, коли Василь устав і не кажучи й слова, як це робив звичайно, підійшов до шинквесу та протягнув руку, Шміло показав йому дулю. Але Василь видивився на нього, мов дитина, що ще не розуміє, як до неї що заговорити, і рука стриміла й далі над шинквасом.
— Ну, чого хочеш, піяк? — гаркнув шинкар, одвертаючись до стіни.
— А, горілки! — сказав Василь, киваючи рукою.
— Не дам! Іди собі до чорта! Досить мені дармоїда держати!
— Ну, давай, давай! — договорював Василь, не слухаючи, що йому говорено.
— Чи ти собі не підеш від мене, ти псявіра, піяк якийсь! Я не маю горілки дурно! Заплати мені за все, що проїв у мене та пропив! Давай гроші!
Василь широко витріщив очі на Шміла й стояв ні в дві, ні в три. Шмілові не стало терпцю: він вихопився з-за шинквасу й щосили пхнув Василя до груби. Ударився сердешний Василище ліктем об стінку й без сили сів на лавці, понуривши голову. І нараз, коли шинкар воркотів під носом на нього всякі наруги та погрози, він промовив наведені слова до Михайлика. Його голос тремтячий розлігся в порожній, широкій корчмі, мов голос мерця, а самі слова були так несподівані, що аж Шмілові мурашки поза плечима заходили.
— Nü wues? Schojn meszügge gewein[1]. — прошепотів він сам до себе.
- ↑ Ну що? Вже божевільний заплакав.
