Пора, на думку Мендля, була сама відповідна для „ґешефту“, тим більше, що Яць кілька вже день почав якось менше заглядати до корчми, їв більше й раз-у-раз ходив по селі сумний та задуманий.
— Добрий день вам, пане Яцентий! — сказав одного дня Мендель, наближаючись до Яця, що, ніби міркуючи щось, стояв на середині свого ґрунту з палицею в руці.
— А добрий день! — відказав Яць, ледве глянувши на того.
— Ну, що поробляєте? — питав Мендель.
— А що ж би мав? Дихаю!
— Ні, всі ми, Богу дякувати, дихаємо, то ще не робота, — сказав Мендель, усміхаючись.
— Я питаю, що думаєте з ґрунтом робити?
— З ґрунтом? А що ж маю з ним робити? Нехай лежить. Ґрунт їсти не просить.
— То правда, що ґрунт їсти не просить, але вам, пане Яцентий, їсти й пити треба.
Яць видивився на Мендля великими очима, а далі сказав мов знехотя:
— То вже моя річ! Адже до вас просити не піду!
— Ні, пане Яцентий — лагідно відповів Мендель — які ж бо ви! Ніби то я на той приклад говорю! Я кажу, що шкода ґрунтові лежати, чого з нього доробитесь? Праці по вуха, а хліба й так не буде. Я вам заплачу по-людськи, вистане на ваші старі літа.
— Гм, а що ж би ви дали?
— А кілько маєте всього ґрунту?
