— Без того, що під хатою й подвір'ям, шість морґів.
— Ну, то я вам дам за все триста ринських.
— То ніби по чому за морґ?
— По п'ятдесят. Хіба то мало? Людська ціна, бігме, людська ціна.
— А кілько б ви, Менделю, хотіли тепер за ті два морґи, що від моїх шваґрів купили, отут зараз, межа з моїми?
— Гм, — усміхнувся Мендель, — я того поля не продаю.
— А певно, бо ви на нім скарб викопали. Хоч і смердить, а все таки золото. Ну, а хто ж мені заручить, що й у мене такого самого нема?
— Ну, Яцю, який бо ви чоловік! — сказав Мендель. — Чи ви гадаєте, що я б купував ваш ґрунт, якби знав, що в нім нічого нема? Чи гадаєте, що я не мавби що ліпшого робити, як сіяти овес на ваших пустарах?
— Біг заплать вам за щирість, пане Мендель, — відказав на це Яць. — А коли Пан-Біг направду і в мою землю скарб вложив, то який же я був би дурень, коли б його за дармісенько з рук випустив!
— Як то за дармісенько? А п'ятдесят ринських, то хіба не гроші?
— Ні, Менделю, то собачі гроші!
— Го, го, kück ihm un[1], який мені пан! — скрикнув ображений Мендель. — Ідіть і найдіть їх собі на дорозі, коли то собачі гроші!
- ↑ Дивись на нього.
