— А, шваґерок коханий… ссс! — крикнув Недоварений, здалека примітивши на ходу Зелепугу. — А яке то лихо несе тебе до мене, ти душе жебрацька, а? ссс?
Яць Зелепуга тільки головою покивав. На висотах своїх мрій й замислів він чувся недосяглим для такого роду привітань.
— Ей, шваґре, шваґре — сказав наблизившись і піднімаючи кучму, — чи багато я тобі порогів наоббивався за жебраним хлібом, що так мене вітаєш? Фе, встид тобі, що так дуже загордував своїм багатством!
— Дивіть, який мені навчитель, ссс! — крикнув Недоварений. — А я голову свою даю в заклад, що ти таки за якоюсь жебраниною приходиш. Що дужча у жебрака нужда за плечима, то більше пихи на язиці. Ану, скажи но, чого ти притриножився?
— Привели мене сюди дві справи, — сказав спокійно Зелепуга, сідаючи на колоді насупроти швагра. — Одна справа не моя, але шваґра Чаплі.
— Того шинкарського заплечника й п'яниці? Знаю, знаю… Пропив останню крихту розуму, продав решту ґрунту, а тепер проживає гроші в Дрогобичі. Так йому, дурневі, й треба.
— Що ж, я про його й не говорю нічого, нехай його Бог судить. Але його жінка, це ж вашої й моєї небіжки сестра! І діти дрібні, що вони кому винні? І всі лишилися без хліба, без батьківщини. Що з ними буде?
