Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 4. Бориславські оповідання (1956).djvu/245

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

в ямі; майже силою треба було його витягати з неї, щоб ішов їсти або спати. Й спати не міг. Що ночі чув крізь сон властивий шипіт і булькіт, і з божевільно-радісним окриком: „Є! Є!“ — зривався з постелі й біг до ями, а не можучи в пітьмі нічого доглянути, прикладав ухо до дерев'яної, на колодку замкненої заткальниці, чи не почує шипоту й булькоту підземних духів. Але духи мовчали, як закляті, не появлялися, не дбаючи на молитви, прокльони й сльози Яця, котрого з кожним днем дужче мучила й пожирала пропасниця.

— Боже мій! — крикнула раз шваґрова, побачивши його, коли вилазив з ями, — шваґре Яцю! Як же ж то ви виглядаєте! Лиця на вас нема!

— Як то нема? — коротко, не вдумуючись, запитав Яць.

— Бліді ви, худі, пожовклі, тільки вас в дошки класти. Чи не їсьте нічого?

— Ні, їм.

— Ну, то мусите бути хорі.

— Бог з вами, кумо, я здоров.

— Ну, то може вам хто дання дав, що так страшно марнієте. Або може, не дай Господи, переполох?

— Е, байки! Не бійтеся, поправмося швидко, скоро тільки кип'ячку добудемо.

І поспішним, хитким кроком, мов зачемеричений, Яць пішов з робітниками на обід. Шваґрова варила їм їсти у себе й рідко приносила обід сама; частіше присилала найстаршу, чотирнадцятилітню доньку з кобелею[1], в котру

  1. Кобеля — кошик.