в ямі; майже силою треба було його витягати з неї, щоб ішов їсти або спати. Й спати не міг. Що ночі чув крізь сон властивий шипіт і булькіт, і з божевільно-радісним окриком: „Є! Є!“ — зривався з постелі й біг до ями, а не можучи в пітьмі нічого доглянути, прикладав ухо до дерев'яної, на колодку замкненої заткальниці, чи не почує шипоту й булькоту підземних духів. Але духи мовчали, як закляті, не появлялися, не дбаючи на молитви, прокльони й сльози Яця, котрого з кожним днем дужче мучила й пожирала пропасниця.
— Боже мій! — крикнула раз шваґрова, побачивши його, коли вилазив з ями, — шваґре Яцю! Як же ж то ви виглядаєте! Лиця на вас нема!
— Як то нема? — коротко, не вдумуючись, запитав Яць.
— Бліді ви, худі, пожовклі, тільки вас в дошки класти. Чи не їсьте нічого?
— Ні, їм.
— Ну, то мусите бути хорі.
— Бог з вами, кумо, я здоров.
— Ну, то може вам хто дання дав, що так страшно марнієте. Або може, не дай Господи, переполох?
— Е, байки! Не бійтеся, поправмося швидко, скоро тільки кип'ячку добудемо.
І поспішним, хитким кроком, мов зачемеричений, Яць пішов з робітниками на обід. Шваґрова варила їм їсти у себе й рідко приносила обід сама; частіше присилала найстаршу, чотирнадцятилітню доньку з кобелею[1], в котру
- ↑ Кобеля — кошик.
