і роботу на той час стримав, ями позамикав і сторожу приставив. Мов травлений звір побіг Яць з Волянки до своєї хати, але перед самим перелазом зупинився, не знаючи, що далі почати.
За плотом стояв Мендель і злісно всміхаючись, позирав на нього.
— Ну, пане Яцентий, як ся маєте? — сказав він.
Яць закусив зуби, побачивши Менделя.
— А що ж? — відказав з глухою впертістю, — хвалити Бога, нічого мені не хибує.
— Ге, ге, ге, ге! — сухо засміявся Мендель. — Нічого вам не хибує! Ну, ну, хвалити Бога! А що, не продаєте мені своїх закопів!
— Ні, ще тепер не продам.
— А коли ж продасте?
— Як час надійде.
— А коли ж час надійде?
— То вже будемо бачити.
І Яць хотів уже йти до хати.
— Слухайте, пане Яцентий — сказав Мендель, — без жарту вам говорю. На що вам біди, клопоту й видатків? Бачите, тамтой ґрунт продали ви Юдці. Нині Юдка багач, а ви грошаки в ями закопали й не маєте нічого. Дайте ви спокій тій роботі, то не хлопська робота. Я вам дам за кожний закіп по сто ринських, і на що вам клопоту на здорову голову? Буде на ваші старі літа!
Вся кров ударила Яцеві до голови. Ті слова гірше його кололи, ніж найїдкіші дотинки — може тому, що в глибині душі чув, що як на простий хлопський розум, то Мендель зовсім правду каже.
