Але Йойні не до жартів. Його очі, мов миші, раз-у-раз бігають за слідами коліс із кошари до паркана і назад. Далі він не витримав, скочив з кошари, мов кіт видрапався на паркан і зирнув на той бік.
— Ай, ай! А тут що! А тут що! — скрикнув він і вхопив себе за пейси і в тій хвилі, як довгий, гримнув із паркана.
— Та що там Йойно?
— Я зараз біжу до Дрогобича! Даю знати до криміналу. Пішлю по жандарів. Це крадіж! Це розбій на гладкій дорозі. Та-ж там як на долоні видно цілий гостинець, куди мою кип'ячку возили. Цілі калюжі накапано.
— Не робіть із себе дурня, Йойно! Адже при вас учора Нута возив кип'ячку, свою, не вашу. Ще якраз під парканом одна бочка трісла. Ви самі, бачили, самі сміялися! — Так говорили Йойні ріпники. Але Йойна не переставав йойкати і вайкати.
— Слухайте, Йойно, — мовив я до нього, коли він увійшов до кошари, — не шукайте собі напасти на нас. Заплатіть нам за роботу, дайте нам за полуйку, що нам належиться і розстанемося по-доброму.
— Розстанемося?
— Ну, та певно! — скрикнули ріпники. — Коли ви ні за що, ні про що позлодіяли нас, то ми у вас довше не будемо робити! Шукайте собі інших робітників.
— Овва! І знайду! — скрикнув Йойна.
З тяжким болем серця він виплатив нам наш заробіток, ще з півгодини ми, мусіли торгуватися з ним за полуйку і ледве видерли її у нього, мов собаці з зубів, і тоді попрощалися з ним.
