у Нути, бачу бувало, як Йойна ходить коло своєї кошари, розводишь руками, муркоче щось, стає і знов бігає і заглядає до ями і сам не знає, що з собою діяти. Не раз аж язик мене свербить, щоб закпити собі з нього, але знов і жаль мені його стане. Ми справді трохи скривдили його. Але хто ж знав, що яма так живо вичерпається?
— Йойно, — мовлю раз до нього з-за паркана.
Він аж звергся, почувши мій голос, немов би хто наглим вистрілом пробудив його зо сну.
— Не бійтеся! Це я, Іван.
— Ну, чого тобі треба?
— Послухайте ви мене, Йойно, — мовлю йому щиро, — покиньте ви тепер цю яму, копліть он там у долинці.
Він не відповів нічого, але справді послухав мене. Другого дня його робітники забили цю нещасну яму і взялися до тої, що була розпочата в долинці. Працювали коло неї кілька день. Здавалося, що Йойна заспокоївся трохи, тільки очі його блищали якимсь несамовитим огнем, а на вулиці, коли йшов, то не пізнавав нікого.
Аж одного дня чуємо: крик коло Йойнової ями. Ріпники покинули роботу і кличуть Йойну. А він якраз тоді сидів чи може дрімав у тій самій кошарі, де ми зробили собі полуйку.
— Господару! Господару! — кричать ріпники з долини. — А ходіть но сюди!
Було саме полудне. Ми спочивали, в ямі не було нікого, то ми почувши крик, повибігали з кошари.
