пригадав собі навіть співанку, якої навчив його той товариш.
|
Ой піду я в Буриславку |
Він попробував вивести цю співанку своїм здоровим, вівчарським голосом, але ні, якось не йшло. Що як що, а співанка у штольні, сто метрів під землею, не йшла.
І він з якимсь пересердям дзюбає далі землю. Він починає ненавидіти її, оту темну, важку, немилосерно тверду землю, що так уперто не дається його дзюбакові.
— Та й тверда ж бо ти, святенька! — говорить він. — І Бог тебе знає, чи святенька ти, чи ні?
Він зупиняється, випростовується і починає міркувати над цим питанням, немов воно не знати яке важне.
— Та й справді, чи свята вона тут? Там на верху, то вже певна річ. І воду святять і кроплять і Боже слово на ній читають. Але тут? Аджеж відколи світ настав, сюди певно ані краплина свяченої води не доходила, ані голос Божого слова. Недаром тут такий сопух. Певно, що це не від святого, а від проклятого. Аджеж із цього воску невільно робити свічок до церкви, видно, що то нечисть, погань! Відпусти, Господи, гріха! Чоловік і в таке місце пхається, забирає нечисте добро. І це має вийти йому на добре? Ой ні, любойки, ні! Не на добро воно
