Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 4. Бориславські оповідання (1956).djvu/321

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено

виходить! А той товариш, що мене справив сюди, хіба не згиб у такій самій штольні? Засипало його, задушило, навіть тіла не видобули. Вдавився ним нечистий! Ой, Господи!

І він христиться і починає ще завзятіше дзюбати. По бурчанню в животі він чує, що вже швидко мусить бути полудне і жде потрійного дзвінка, хвилі, коли йому звелять вилізати на верх. А тим часом його уява працює невгамовно, розвертає перед ним усе нові образи, а найрадніше чудові, тихі, ясні образи полонини, лісів, овечої турми і всіх нехитрих пригод вівчарського життя. Кинений долею в глибоку підземну штольню, він чує сам по собі, що ті давні дні минули без повороту, що його шлях звернув в інший бік, що він із давнього патріярхального життя перейшов у нове, незвісне його дідам і прадідам, зразу страшне і дивоглядне, та не в одному ліпше, вільніше, ширше від старого. Але це старе живе в його споминах; із нього лишилося ще стільки, щоб поетичним чаром заповнити і оживити пітьму і самоту нового життя. Так не раз сонце зайде за хмару, і з усеї пишноти літнього дня, з усього багацтва світла і колірів лишиться лише стільки, щоби золотим сяйвом обілляти крайчики важких хмар, що нависли над заходом.

1899 р.