своїм очам старий наставив уха й почув виразно тихий, монотонний скрип пера, що звільна повзало по папері.
— Чи то ви, пане Калинович? — запитав він, обертаючися в той бік, відки чув скрип.
— Я. Добрий день вам, пане Згарський, мовив Калинович, обертаючися до дверей і закладаючи перо за вухо.
— Я думав, що в канцелярії нема нікого, мовив Згарський, входячи до канцелярії та зачиняючи за собою двері.
— Небагато й помилилися, — мовив, усміхаючися Калинович. — Бачите, я сам. Прихожу пункт о сьомій, нема нікого. Роздягся, сів до роботи, думаю: ось-ось поприходять. Ба ні, минуло чверть години, ба й пів, ба й три чверти, а оце вже вибила й дев'ята, а наших панів як нема, так нема в канцелярії. Що це значиться, пане Згарський?
— Що це значиться? — повторив якось значучо ЗгарськиЙ. — Гм, або я знаю…
— Аджеж сьогодні не свято? — непевно всміхаючися, мовив Калинович.
— Та ні. В календарі свята нема.
— Ну, але, може, яке народове?
— Або я знаю! — таємничо мовив Згарський, махнувши рукою. І схиляючися до Калиновича, додав по тихо:
— Свята нема, але здається, буде празник.
— Який празник?
— Не знаєте?
— Що маю знати? Нічогісінько не знаю.
— Не читали газет?