Будете тікати, гублячи патинки.
— Не кричіть, пане Валіґурський! — благав Калинович, затикаючи собі вуха. — Не кричіть, адже я не шваб.
— А що ж ти?
— Я русин.
— Русин? Я також русин. На Русі родився, в Житомірі. Навіть ліпший русин від тебе. А про те я люблю нашу спільну матір Польщу і працюю для її визволення. Кожний свідомий, інтеліґентний русин мусить бути польським патріотом. Іди спитай пана Ценґлевича, це також певно русин, а як він любить Польщу.
— Бо польський шляхтич! — буркнув Калинович.
— А ти хам! — накинувся на нього Валіґурський — русин, що не чує себе поляком, може бути тільки хамом. Тьфу! Не хочу говорити з тобою.
І Валіґурський відходив розсерджений. Та Калинович швидко зрозумів, що ця сердитість не була зовсім щира, бо Валіґурський, коли по двох трьох днях знов показався в канцелярії, знов починав жартувати і кпити з нього, все впадаючи в вояцький, грубіянський тон, але все таки не зриваючи з ним зносин, як не раз можна було надіятися по його різких висловах.
Найприкріше для Калиновича було те, що з іншими товаришами в канцелярії Валіґурський не поводився так грубо й різко. Правда, деяких він немов зовсім не знав, не вітався й не розмовляв із ними; за те з іншими, що належали до
