— Та я би хотів знати, чи лагодитися на завтра у дорогу, чи ні?
— В дорогу! Яка ж то дорога буде? Ні, лишуся вже тут! Маю гинути, то краще гинути дома — подумав пан і перемагаючи себе, ледве чутно промовив:
— Ні, не поїдемо.
— Добре, прошу ясного пана. Я думаю, що це буде найліпше. Нехай ясний пан не їдуть нікуди. Там небезпечно, дуже небезпечно.
І він наблизився кілька кроків до пана і боязко озираючися позад себе, немов лякаючись, щоби хто за дверима не підслухав його, мовив притишеним голосом:
— Хлопи кидаються на панів, б'ють, зневажають… Ай! Боюся, що ще гірше буде. Відгрожуються страшенно.
— І наші також?
— Та наші не так, хоч є й між ними загорілі. Але по інших селах! Страшне щось лагодиться!
— Що ж, Божа воля. Що Бог дасть, те й буде, — мовив пан.
— Певно, певно! Та я боюсь, що буде страшне лихо. Коби тільки наш панич…
Він урвав. У старого пана, що сидів при столі, підперши руками сиву голову, бризнули з очей сльози, густі, грубі, як горох, і закапали на стіл. Візника вхопили вони за серце.
— Прошу пана, нехай пан не плачуть! — мовив він, приступаючи ще ближче. — Може то ще так зле не буде.
Старий пан сидів нерухомо, а сльози лилися з очей, мов дві річки.
