— Знають пан, — мовив далі візник, — я би панові щось порадив. Може би воно так найліпше було. Нехай пан завтра, скоро світ, велять покликати війта, присяжних і ще кількох із громади, старших і поважніших. Я думаю, що найліпше пан зроблять, коли віддадуть себе і все своє добро їм під опіку. А бодай нехай пан розмовляться з ними.
— Добре сину, — ледве промовив пан.— А тепер іди!
Візник пішов. Пан Пшестшельський довго ще сидів нерухомо й думав. Сльози давно перестали плисти з очей, тільки спора калюжка їх ясніла перед ним на цераті[1] до світла двох воскових свічок, мов розлите живе срібло. Пан міркував про своє положення сяк і так, та не міг надумати нічого ліпшого понад те, що прирадив візник. На другий день рано він велів покликати війта й людей.
— Слухайте, війте і ви люди, — мовив пан. — Чую, що в селі відгрожуються на мене. Скажіть мені по щирості, що маєте проти мене, чого хочете?
Люди не надіялися такої промови й не знали, що сказати. Далі війт надумався.
— Прошу пана, ми не маємо проти пана нічого і ніхто проти пана не відгрожується. Ми тільки маємо гострий наказ із крайзамту[2] пильнувати, щоби по селах ніхто не бунтував людей, щоби ніякі бунтівники не волочилися.
