— У мене їх нема.
— Так то воно, так, але де ж панів панич?
— Не знаю, люди добрі. Ще два тижні тому поїхав до свояків і від того часу не знаю, де обертається.
— Ой, не до свояків він поїхав! — промовив один селянин.
— Знаємо ми добре, куди він поїхав! — додав другий.
— Повстання йому забагається! Ойчизни! Цісаря й цісарських урядників із краю виганяти! — вже зовсім голосно крикнув третій.
— Тихо, люди! — крикнув війт. — Дайте, най я говорю. Чуєте, пане, що люди говорять. Ваш панич бунтівник і ми мусимо його арештувати і відвезти до крайзамту, скоро тільки покажеться в селі.
— Га, що ж, коли такий маєте наказ…
— Такий наказ! Гострий наказ! — потвердили селяни.
— Бачите, люди добрі, я сам, старий, немічний, до повстання мене не кортить, до бунтів неохочий.
— Ми пану нічого не мовимо. На пана ми не маємо ніякого наказу.
— А проте чую, що й на мене в селі відгрожуються.
— Га, що ж! Ми людям ротів не позатикаємо! — мовив війт.
— У не одного ще шкіра свербить від панських канчуків і буків! — крикнув іззаду смілий голос.
— Люди добрі, — мовив пан. — Признаю перед вами, що я не раз був занадто
