Десятники впровадили Гриця.
— А! — мимоволі вирвалось з уст урядника. Грицева незвичайна врода і смілий, інтеліґентний вираз лиця зворушили його. Урядник устав і підійшов до парубка.
— Як називаєшся?
— Гриць Тимків.
— Скільки тобі літ?
— Дев'ятнадцять.
— Умієш читати, писати?
— Умію.
— Хто тебе навчив?
— Мої татуньо.
Комісар пильно вдивлявся в Грицеве лице. Воно було спокійне. Полонинський вітер ще пашів на ньому здоровим рум'янцем. Комісар сів на своїм місці, прилагодив собі чистий аркуш паперу, і обертаючися до Гриця, мовив:
— Слухай, хлопче, маєш говорити правду про все, що тебе буду питати. Розумієш?
— Розумію.
— Пам'ятай собі: правду, чисту правду! Коли тебе виловлю на однім маковім зеренці неправди, то буде біда! Ти бачив на подвір'ю лавку й купу палиць?
— Бачив.
— Ну, то вважай же!
І комісар похилився над папером і, розмахнувшися, написав титул, нумер і вступну формулу протоколу.
— Ти знаєш панича Нікодима?
— Знаю.
— Товаришував із ним?
— Та… панич любили мене…
— Намовляв він тебе на що зле?
