— А, браво! Давай його сюди! А ну, хлопче, дай руку!
І багато панів, особливо молодших, повставало з крісел. Вони обступили Гриця, стискали його руки, любуючися його заклопотанням, що густим рум'янцем розлилося по його лиці. Тільки один пан, що сидів на почесному місці кінець столу, не рушився з місця і злегка прижмуривши очі, дивився на Гриця. Нікодим попровадив його до того пана, котрого тут усі вважали найважнішою особою.
— Генерале! — мовив Нікодим, клонячи голову перед тим паном, — оце мій сільський адлятус[1], товариш у конспіраційній роботі, хлопець, що з незрівняним геройством витерпів важку кару, а не зрадив мене.
— Hm, ładny chłopiec![2] — якось цинічно моргаючи, буркнув генерал. — Придався б і до іншого роду конспірації, га?
Гриць не розумів гаразд промови панича ані генерала, та зі слів і моргань обох тих панів дихнуло на нього чимсь неприємним, немов тим гарячим, затроєним духом, що йде від затхлого багна. Він уже на стільки освоївся, що досить певними очима, по військовому придивлявся тому, кого звали генералом. Сказавши правду, нічогісінько генеральського не було в його непочесній фігурі. Поперед усього фігура була не в військовому мундирі, а в звичайному, досить зашастаному[3] ци-
