— Доки серед нашого люду є такі золоті серця, така вірність, така любов до своїх панів, доти сміло можемо голосити цілому світові: Jeszcze Polska nie zginęła[1]!
Ці слова повторили всі присутні з великим запалом, а деякі кинулися знов обіймати й цілувати Гриця. Та ось генерал знову задзвонив, а полковник провадив далі свою перервану промову. Він підніс думку — зробити цьому сердечному братові-селянинові невеличку пам'ятку, щоби міг згадувати нинішній день, і зложити для нього, що хто може. Всі приняли цю думку з неменшим запалом, полковник узяв свою гвардійську шапку й сам пішов збирати датки. Та обивателі очевидно були не при грошах, датки сипалися скупо й коли складка була скінчена, полковник почав щось шептатися з Нікодимом. Зібрано грошей так мало, що стид було давати їх Грицеві, що весь той час сидів мов на терню й не знав, де подітися з заклопотання. Нарада тяглася досить довго. Покликано до неї ще кількох панів із товариства і, порозумівшися з ними, полковник велів участникам позабирати собі назад, що хто дав, а сам ніби іменем цілого товариства дав Грицеві гарний золотий перстінь з блискучим червоним камінцем, що був у нього на пальці.
— Носи його, сину, на пам'ятку нинішнього дня! — мовив старий вояк, — на пам'ятку тих щирих приятелів, яких ти нині знайшов у всіх нас.
- ↑ Ще Польща не вмерла.
