редини нашої компанії чути проразливий крик:
— Хочу до ксьондза! Хочу до ксьондза!
Всі озирнулися. Що таке? Ах, це Юлька! Вона, що досі йшла, порушувалася мов непритомна, й не говорила нічого, тепер нараз відзискала мову. Кричить і тиснеться до закристії.
— Що тобі, Юльцю? Чого тобі? Як тобі? — розпитують її зо всіх боків, але вона байдуже, кричить усе своє:
— Хочу до ксьондза! Хочу до ксьондза!
Пустили її. Пішла до закристії. Я зирнула на пана Броніслава, бачу: поблід панич, скулився, очі втупив у землю, рад би, бачиться, залізти в мишачу діру, та ба, годі!
Ждемо ми, ждемо, аж ось відчиняються двері закристії, ксьондз Капуцин висуває голову, кличе пана Вінцентого, паню Гжехоткову, кличе пана Броніслава й нарешті мене. Входимо, а наша Юльця клячить на колінах перед вівтариком, заплакана, хлипає й обтирає очі хусткою.
— Пане Броніславе, — обертається ксьондз Капуцин до нього, — тут оця панна призналась мені, що вчора вночі, користуючись із загального переполоху, в лісі ви знасилували її. Правда це?
— Ні, — відповів сміло пан Броніслав… Я не бачив її в лісі й ні про яке насильство не знаю. Вона була зомліла… вона хора… сама не знає, що говорить.
— Хлопче, не бреши! — крикнув гостро ксьондз Капуцин. — Хочеш, я зараз покличу лікаря, і коли покажеться, що панна ка-
